07 листопада 2008
12-13 листопада (1-2 листопада за старим стилем) козаки, сердюки мужньо обороняли гетьманську столицю
25 жовтня 1708 р. гетьман Іван Мазепа з частиною козаків переправився біля Оболоння Коропського району. Як повідомив у реляції шведський полковник Н.Їлленнштієрна, перед зустріччю з союзниками керманич України сказав старшинам та військовикам, що «він вирішив йти до шведського короля, аби за його допомогою знову здобути втрачену свободу, і коли вони тої ж самої думки й прагнуть до свободи, то повинні слідувати за ним».
27 жовтня від мазепинців до Карла ХІІ у Гірки був надісланий генеральний осавул Дмитро Максимович, який домовився з ним про місце зустрічі з гетьманом. У записах учасника походу Зільтмана від 29 жовтня повідомляється: «Вранці прибув Мазепа коло 9 год. у головну квартиру до короля; мав з собою велике товариство з інших визначних козаків: деякі офіцери їхали перед ним, а один за ним; безпосередньо один з булавою срібно-золочеою і каміннями висаджуваною, а безпосередньо за ним несено бунчук з білою головкою, подібною до турецького кінського хвоста; за тим усім поступав цілий відділ. У королівській квартирі прийняв його надвірний маршал фон Дібен; обід їв гетьман Мазепа з Й.В. і при столі було тільки 7 з поміж найвизначніших козаків. Гетьман сидів по правій короля. Після обіду відійшов він у свою квартиру в такім самім порядку, як сюди прийшов».
Шамбелян Карла ХІІ Адлєрфельд у своєму щоденнику залишив запис урочистого прийому королем Мазепи у Гірках. Він повідомив, що гетьмана супроводжували старшини і «біля тисячі козаків». Мазепа виголосив латинською мовою «коротку, але виразну» промову. У ній він просив «прийняти козаків під свій захист і дякував Богу за те, що король вирішив звільнити Україну від Московського іга».
Інший учасник походу Вейге зазначав: «Просив дуже покірно, щоб король не виливав свого справедливого гніву, до якого довело тиранське поведення росіян, на сей край і його мешканців, з огляду на те, що вони досі ішли за ворожими хоругвами не по власній вільній волі, а тільки присилувані до того московським ярмом».
З цих документальних повідомлень дізнаємося, що Мазепа, який «висловлювавсь з таким розумом і мистецтвом», дуже сподобався Карлу ХІІ. Так започаткувався союз між Карлом ХІІ та українцями.
26 жовтня О.Меншиков писав Петру І про рішення гетьмана: «… Понеже когда он сие учинил, то не для одной своей особы, но и всей ради Украины». Відразу царськими урядовцями були вжиті заходи для нейтралізації повстання. До гетьманської столиці було спрямовано до 20 російських полків піхоти та драгун. Їм протистояли 7,5-8 тисяч гетьманців [чотири сердюцькі полки (до 2600 сердюків), Батуринська сотня (до 460 козаків), Миргородський, Лубенський та Прилуцький полки (мінімально 4500 козаків)]. Князь Борис Куракін, який по суті під конвоєм привіз у листопаді 1708 р. з Києва у Глухів до царя митрополита Й.Кроковського, у своїх записках зазначав, що «чрез доброе старание оного командира (О.Меншикова. – Авт), то место взято, в котором 10000 президию (вояк. – Авт.) было, из тех несколько животом спаслись, а другие в штурме пропали». Можливо, остання й цифра дещо завищена, але якщо врахувати, що до оборонців Батурина було зараховано чоловіків-міщан, селян, то вона цілком відповідає реаліям. Зазначимо при цьому , що з 11 городових полків на теренах Гетьманщини у відповідальний момент розгортання повстання лишилося лише 3 (інші за наказами царя та російських урядовців ще весною, літом були відправлені в Прибалтику, Польщу, Білорусію, на Дон).
1 листопада розпочався перший штурм Батурина. Російський автор «Картини життя і діянь… князя Олександра Даниловича Меншикова» писав, що «осаджені в Батурині були віддані Мазепі та Карлу і оборонялись в чеканні їх прибуття відчайно". Швед Цедергельм у своїх спогадах згадував “про першу атаку міста в понеділок ( 1 листопада. – Авт.) з 5000 люд». Ще один шведський мемуарист Гедергельм переповів повідомлення двох шведів, які скуштували принад московського полону. Вони зналися з українцями, що прорвалися крізь щільне кільце оточення з палаючої гетьманської резиденції. Росіяни, за переказом полонених, «три дні безупинно штурмували Батурин».
Відголоски цієї запеклої битви зустрічаємо й у Чернігівському літописі. У ньому зазначається, що по війську О. Меншикова «давано огню з гармат велми з Батурина». Тут, певно, згадується руйнівна дія найважчих і найпотужніших з них. Усього ж у фортеці було до 70-80 гармат. Їх робили у Глухові на спеціальному заводі. Ще в ХІХ столітті у Брянському арсеналі зберігалася п'ятдесятипудова гармата з написом «За царства… стараніем же и коштом ясновельможного его милости пана Иоана Мазепы, гетмана с войском запорозьким». Важко навіть уявити, яку небезпеку несли випущені з неї ядра.
Облогу 1 листопада добре запам’ятали в Україні. Через мало не століття автор знаменитого патріотичного твору «Історії Русів» помістив до неї сповнений героїчного пафосу сюжет: «Прийняв (Меншиков. – Авт.) одважний намір узяти його (Батурин – Авт.) приступом і тому повів відразу війська свої на міські укріплення. Війська Мазепині, що стояли залогою в місті, звані сердюками і створені з вольниці, (…) знавши також, чого їм сподіватися треба од військ царських, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою. Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників».
Відомий письменник Д.Дефо у 1723 р. видрукував у своїй книзі записки англійського офіцера, який у 1709 р. служив у Росії. Останній у своїх споминах зауважував, що «Мазепа, реалізуючи свій задум, розмістив у фортеці 6000 козаків, сміливих, твердих і рішучих людей, котрі, до того ж, були дуже добре споряджені усім необхідним для оборони», «Гарнізон захищав себе з великою впертістю і перебив у рову безліч московитів». Шведи у своїй тогочасній листівці оцінили ці втрати росіян в 2000 чоловік. Це свідчить про те, що захисники гетьманської столиці оборонялися мужньо та відчайдушно.
Стокгольмський архівний російськомовний документ про взяття Батурина (він має багато подробиць, згадуваних у депеші О.Меншикова царю від 31 жовтня!) повідомляє, що 1 листопада « по полудни, в 4 часах в некотором удобном месте построя батарею, оную фартецию бомбандировать начали». Пролом у ній російським гармашам не вдалося зробити. Далі у цьому документі читаємо: «А по наступлении ночи, изготовя фашины и лесницы, к штурму изготовились… И понеже лесницы были коротки, то и без лесницы, с помощию Божиею, на город чрез немалую стрельбу вступили». Отже, фортеця була взята без використання драбин! Таким чином версії про проникнення у замок потаємним ходом стають домінуючими. Вони підтверджуються й рапортом англійського посла Чарльза Вітворта, що «козаки були захоплені зненацька: полковник Кениксек, смертельно поранений на початку, ще не встиг розставити своїх людей у належний порядок».
Зрада наказного прилуцького полковника (тимчасово виконуючого обов’язки полковника. – Авт.) Івана Носа, який вказав через свого підлеглого Соломаху місце потаємної вилазки, стала фатальною для оборонців. Незважаючи на двогодинний опір ( штурм почався о 6 годині ранку), проявлену мужність, гарнізон практично увесь загинув у герці з переважаючими силами наступаючих. Лизогубівський літопис подає широку панораму моторошної кривавої ночі загибелі гетьманської столиці: «...Військо заюшене, а найбільше рядові солдати, понапивавшись (бо скрізь було вдосталь всякого напою), кололи людей і рубали, а для того інші, боячися, в прихованих місцях сиділи, аж коли вогонь обійшов усе місто, і ті постраждали».
2 листопада 1708 року в Батурині загинуло 6 – 7,5 тисячі мирних громадян, 5 – 6,5 тисячі військовиків, а разом 11 – 14 тисяч батуринців, сердюків, козаків. Вражений був побаченим 11 листопада 1708 року шведський очевидець-історик Георг Нордберг. Він занотував у свої записники про те, що нападаючі «що лише могли, пограбували, а бідних безборонних мешканців повбивали». «З руїн, – констатував свідок злодіяння, – можна припускати, що це було гарне, з цегли збудоване місто, яке своїми будівлями перевищувало інші міста в Україні» Подібний опис подавав й у своєму щоденнику шамбелян Карла ХІІ Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 році: «Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант родом прусак був взятий, з ним гірко вчинили».
...Уроки загибелі гетьманської столиці не повинні кликати до точіння кинджалів. Для України і Росії ця сумна дата спільна — вона спонукає українців проявляти пильність, уживати достатньо заходів для оборони країни, не сподіватись лише на союзників; росіян вона запрошує до толерантності, до усвідомлення меж у вирішенні стратегічних завдань збереження власної державності, встановлення добросусідських відносин з прикордонними країнами.
Історію легко переписати тенденційно, але змінити у ній те, що насправді було, неможливо. Без загибелі Батурина 2 листопада 1708 року важко зрозуміти буття Російської держави. Якби в епоху Петра I панували гуманізм, милосердя до повсталих, не випалювалися населені пункти на шляху шведської армії, можливо б, Україна вже тоді постала як незалежне князівство, сусідом якого було б інше державне утворення — миролюбне, але слабке, привабливе для різного ґатунку завойовників. Проявлені у військовій кампанії 1708 року зразки нечуваного деспотизму, жорстокості — реакція самозбереження російського самодержавства, до якої не були готові ні учасники змагань за волю України, ні Карл ХII. Приголомшлива тактика Петра I зберегла його владу, панування імперії. Остання виявилась мобільнішою, агресивнішою, ніж ті, хто замахнувся на її буття. Така реальність, з якою доводиться рахуватися, і головне — брати з неї відповідні уроки.
Сергій ПАВЛЕНКО,
власний кореспондент «Голосу України» в Чернігівській області.
На світлині: художник Андрій Івахненко. «Різня в Батурині».
Людям із порушенням зору