21 лютого 2009
21 лютого відзначається Міжнародний день рідної мови. Це відносно молоде свято: до календарів усього світу воно ввійшло тільки в 1999 році. І в Україні воно також лише почало писати свою історію, хоча сама проблема української мови на українських землях нараховує кілька століть.
Міжнародний день рідної мови був встановлений з метою вшанування пам’яті загиблих захисників бенгальської мови в Республіці Бангладеш, де 21 лютого 1952 року з нечуваною жорстокістю розстріляли студентів-демонстрантів, які протестували проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Студентів-демонстрантів було розстріляно. Відтоді цей день у Бангладеші став днем полеглих за рідну мову.
Міжнародний день рідної (материнської) мови був проголошений на ХХХ сесії генеральної конференції ЮНЕСКО, що проходила 26 жовтня – 17 листопада 1999 р. в Парижі. Генеральна конференція ЮНЕСКО проголосила, що щорічно, починаючи з лютого 2000 року, відзначатиметься Міжнародний день рідної мови.
В Україні Міжнародний день рідної мови відзначається з 2002 року.
Заснування Дня рідної мови має велике значення. Цей день був установлений, щоб сприяти визнанню й використанню саме рідної мови, особливо це стосується мов національних меншин. Мова є своєрідним генетичним кодом нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Привернення уваги міжнародної спільноти до мовної проблеми – важливий крок до визнання необхідності захистити різноманіття культур.
Саме рідна мова є основною ознакою нації, бо формує національний менталітет, є живим свідком історії народу, зберігає його культурні здобутки, є визначальним чинником життя людини і суспільства.
Втрата мови — то втрата самобутності.
ВІКТОР БАРАНОВ «ДО УКРАЇНЦІВ»
Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми українці?
І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,
І що ми на Вкраїні - таки український народ,
А не просто населення, як це у звітах дається.
І що хміль наш - у пісні, а не у барилах вина.
І що щедрість - в серцях, а не лиш у крамничних вітринах.
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край - територія, а не Вкраїна.
Я до себе кажу і до кожного з вас - Говори!
Говоримо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитайте у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,
У якому свідомості нашій збагнути незмога,
Чим солодший од меду нам видався чад забуття
Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.
Українці мої! То вкраїнці ми з вами, чи як?
Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?
Чи в могили й забрати судилось нам наш переляк,
Що розцвів нам у думах смиренністю «меншого брата»?
Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж - не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка, сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
Я вже й сам ладен мовить: «Воно тобі треба?.. Стерпи!»
Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:
Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?
Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?
То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря,
І хіба не зотліє на тлін українство між нами,
Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря
Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами?
Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...
Людям із порушенням зору