19 листопада 2024
Вже 1000 днів Україна стоїть, попри те, що ворог продовжує вбивати і знищувати. Наша віра сильніша за армію рф. Вони непрості, ці 1000 днів. Багато наших воїнів і цивільних стали янголами. Безліч населених пунктів стерті з лиця землі. Але тисяча днів великої війни - це ще й про надію. Про надзвичайну силу всіх, хто тримає рубежі. Про міць тих, хто вистояв у ворожих катівнях. Про любов, яка чекає і молиться. Про українські серця, котрі волонтерять, лікують, будують, навчають, працюють задля перемоги.
Наші земляки поділилися своїми думками, що для них означають 1000 днів повномасштабної війни.
Віськовослужбовець на псевдо Бармен, 29 років: «Війна - один довгий день»
Має дві вищі освіти. Закінчив Чернігівський політехнічний університет і Сумську військову академію сухопутних військ. Працював у міжнародній компанії, побував у багатьох країнах світу. Тривалий час мав багато хобі, пов’язаних із мілітарі, зокрема, альпінізм, різні види стрільби тощо.
Коли почалася російсько-українська війна у 2014 році, батьки не підтримали його, тоді 19-річного, у бажанні піти воювати. За рік хлопець долучився до руху опору. Пізніше пройшов безліч вишколів, тренінгів, курсів. І коли розпочалося повномаштабне вторгнення росіян в Україну, добровільно став на захист України. Думки батьків уже ніхто не питав.
- Для мене війна – це один довгий день. Хоч перший, хоч тисячний. За два роки повномасштабної втратив стількох друзів, що вже навіть не плачу. Страшно, що гинуть цивільні, що багато руйнувань у країні. Але в майбутнє дивлюся з вірою. Мрію повернутися до цивільного життя й роботи, налагоджувати зв’язки з міжнародними партнерами. Мрію про сім’ю і дітей. Обов’язково заведу двох собак.
Круп’є, командир танка 3-ї окремої штурмової бригади, 42 роки: «Це день, на який ніхто не рохраховував»
Має вищу освіту, менеджер, закінчив Ніжинський агротехнічний інститут. Працював у різних сферах за кордоном і в Києві. Проте ніколи не думав, що стане військовим, тим паче, що братиме участь у війні. А нині вже планує й після війни продовжити службу у ЗСУ.
Каже, після того, що ворог почав творити на нашій землі з початку повномасштабки, не зміг залишатися осторонь. У вересні 2022-го став до війська.
Що для мене тисячний день війни? День, на який ніхто не розраховував. Чи в лютому 2022-го вірив хтось у те, що Україна зможе протистояти такому великому і потужному противнику, другій армії світу? Навряд. А ми стоїмо й тримаємо рубежі, хоч це й непросто. А що змогла російська армія з її величезним потенціалом і значною перевагою у техніці, боєприпасах і людях?.. Тому тисячний день війни – це привід пишатися Збройними силами України та українцями. Ми вистоїмо, обов’язково.
Юрій Вонарха, 60 років, переселенець, волонтер, заступник голови ГО «Волонтери Менщини»: «Не можна залишити у спадок цю боротьбу дітям і онукам»
Родом із Волосківців, жив у Херсоні. Закінчив КПІ, працював інженером-технологом на Херсонському заводі напівпровідникових приладів. Проте більшість свого життя віддав будівництву. В окупованому Херсоні залишилося його житло.
Повномасштабна війна застала в Дніпрі, де поволонтерив до осені і приїхав у Мену, щоб допомогти сестрі викопати картоплю. Там і залишився дотепер. У Мені долучився до місцевих волонтерів: «Моє завдання тут, так би мовити, організація процесу «збуту та постачання». Допомагає те, що маю волонтерські зв’язки в Дніпрі та Києві».
- Що для мене 1000 днів повномасштабної війни? – замислюється Юрій Вонарха. - Просто цифра й нічого більше. Бо готовий до того, що війна триватиме стільки, скільки потрібно буде, аби витравити з наших земель росіян. Це треба зробити нам, аби не залишити у спадок цю боротьбу дітям і онукам. Бо якщо ми хочемо побачити майбутнє, маємо озирнутися в минуле: коли приходила росія, вона все і всіх знищувала. У першу чергу – ініціативних і розумних людей.
Бойовий медик на псевдо Реактівний, 29 років: «Дні втрат. І дні , коли ми ближче до перемоги»
Ненадовго повернувся з гарячих точок додому. Служить третій рік, з початку повномасштабного вторгнення, у званні – солдат. Був гранатометником, старшим позиції, потім перейшов бойовим медиком.
Удома на військового чекають батьки, син і донька. Дітям лише 9 і 7 років. Тому їхній тато й на фронті, щоб зростали у мирі.
Анастасія, 18 років, донька військовослужбовця: «Вірю в Україну і її захисників»
Її тато – військовий. Усе його життя пов’язане з Державною прикордонною службою. Брав участь у АТО/ООС , учасник бойових дій. Коли розпочалася повномасштабна війна, батько був на службі. І зараз готується до відправлення у гарячі точки.
Альона, дружина військового, мама сина-військовослужбовця, 49 років: «Пишаюся своїми захисниками»
На її долю випало чекати й проводжати. Спочатку чоловіка, а тепер і сина.
У 2014-му став на захист Батьківщини чоловік, брав участь у бойових діях на сході нашої країни у 2015 і 2016 роках. З першого дня повномасштабного вторгнення росіян добровольцем пішов син, у квітні 2022-го мобілізували чоловіка.
Бойова медикиня на псевдо Коза, 39 років: «Перемога не буде з салютами»
Піти служити. З початку великої війни ця думка була з нею постійно.
Дев’ять років відпрацювала фельдшеркою екстреної медичної допомоги й медицини катастроф, мала бронь, але в січні цього року мобілізувалася до війська. Зважила, чим може бути корисною, і зрозуміла, що від її донатів на армію користі буде менше, ніж від безпосередньої допомоги своїми навичками на фронті.
Рішення не одномоментне. Вдома залишилася сім’я, троє дітей: студент, школяр і донька-дошкільниця.
У цивільному житті вона стикалася здебільшого з соматичними захворюваннями пацієнтів, на фронті – поранення, мінно-вибухові травми, отруєння газами, опіки. Нині наша землячка на Донеччині.
- З першого дня своєї служби я перестала рахувати ці дні – дні, сповнені болем наших поранених бійців, тих, хто втратив своє здоров’я, а інколи й життя. Дні війни. Утім, якщо ми витримали ці тисячу днів, то я впевнена: витримаємо стільки, скільки ще треба для перемоги.
Знаю, що перемога для нас не буде з салютами та святкуваннями... Після війни повернуся до звичного життя, своєї роботи, виховуватиму дітей. І надіюся, що війна не залишить на їхній психіці значних відбитків.
Андрій і Олена Тураси, колишні військовополонені: «Ми повинні повернути з російського полону кожного українця»
Доля звела їх у 36 окремій бригаді морської піхоти. Він – офіцер, начальник озброєння, вона – бойова медикиня, які згодом стали сім’єю. З початку повномасштабної війни виконували бойові завдання на «Азовмаші» у Маріуполі.
У полон потрапили разом 14 квітня 2022 року, коли спробували вийти з Маріуполя невеликою групою. Олену обміняли за два тижні, 28 квітня. А Андрій чекав обміну майже два з половиною років. За цей час у нього народився син, а Олена не припиняла роботи щодо звільнення свого чоловіка та інших військовополонених-побратимів.
Андрій повернувся додому 14 вересня цьогоріч. Йому 31, їй 29.
- 1000 днів війни. Проста статистика, цифри, звичайний день: хтось на позиції, хтось у полоні, хтось... Для нас це можливість уголос заявити про тих, хто залишається в російських катівнях. Уже незабаром, 6 січня 2025-го – 1000 днів, відколи в полоні наші хлопці-морпіхи. Плануємо масштабні акції з рідними наших побратимів і громадськими організаціями, щоб нагадати суспільству та світу про те, які страждання приймають полонені в російських тюрмах. Ми повинні якнайшвидше їх повернути, кожного.
Людям із порушенням зору