Події 22 червня 1941 року для більшості сучасних українців — далека історія, яку вони вивчали за шкільними чи інститутськими підручниками. Для неї ж — це один з найстрашніших періодів її дитинства і юності. Уродженці села Андріївка Чернігівського району Марії Василівні Митрофановій нині 92 роки, але всі події того часу вона пам’ятає ніби вчора. Саме за цими спогадами для майбутньої книги з історії села Андріївка і приїхали напередодні 75-ї річниці початку Другої світової односельці Марії Василівни. Разом з ними страшну правду змогли послухати і наші журналісти.
В Андріївці Чернігівського району взялися писати історію свого села. Але ж, як зібрати достовірні відомості, коли паперів і документів в архівах збереглося вкрай мало, а ті, що є, нерідко викликають сумніви. В Андріївці вирішили збирати інформацію по людях, простіше кажучи, розпитати старожилів. Одна з них — Марія Василівна Митрофанова. Жінці вже виповнилося 92 роки, але вона добре пам’ятає воєнні часи і може багато чого розказати про партизанський рух, зокрема про загін Таранущенка.
Віктор Єрмак, Андріївський сільський голова: «Про участь у цьому андріївців ми знали мало. А от Марія Василівна — це та людина, яка брала участь у цьому партизанському загоні. І навіть випадок, коли вона була схоплена нацистами і її хотіли стратити. Але вона врятувалася. А от її побратим загинув. Вона це пам’ятає все життя. В неї світла пам’ять».
Як пам’ятає
17 Листопада 2021 11:29
Наше життя
Як живеться стареньким чернігівцям, в яких немає близьких?
Хто із вас думає про майбутнє? Як ви уявляєте його собі через рік, два, через десять років? А в самому кінці?
Думаю, правий буду, якщо припущу, що у майбутньому своєму ви бачите матеріальний достаток, успішну кар'єру, успіхи, радості, подорожі, кохання, і довге щасливе життя, із тихим спокійним, чи, може, зі швидким, стрімким, і бурхливим, доживанням свого земного шляху серед вірних друзів і вдячних нащадків.
Я б хотів, аби у кожного з читачів цих рядків було саме так. Адже корективи, які реальність вносить у наші мрії та плани, не часто нам подобаються. І ніхто б не хотів наприкінці своєї стежки бути одиноким, хворим і немічним, доживаючи без сподівань і радості.
Пробачте мені цей довгий і песимістичний вступ, друзі. Я сам, дивлячись у своє майбутнє, стараюся не планувати і не загадувати. А заговорив я про це тому, що сьогодні я буду писати про людей, яких старість догнала самотніми, які не можуть підтримувати своє існування самотужки, і доживають віку у геріатричному пансіонаті.
Коли я розказав одному знайомому, куди їду, з подивом для себе був запитаний: “А тебе туди пустять? А тобі все покажуть, і дадуть говорити з людьми?”. І вже після відповіді, що не бачу причин, чому б від мене щось ховати адміністрації закладу, у повному шоці почув: “Ну, їх же там б'ють..”
Насправді, наше суспільство дуже погано проінформовано про життя і потреби одиноких, старих людей, і це печально. Кожен думає, що чаша сія його омине, а проблем в житті вистачає і без того, навіщо ж вантажити мозок думками про чиюсь долю. Але я впевнений, що інформація про таких людей потрібна і необхідна. Щоб виховувати співчуття, співпереживання і бажання допомогти у тих, в кого в житті все вдалося. Щоб нагадувати, що ти не завжди будеш молодим і здоровим, і бажано б встигнути зробити всі заплановані добрі справи, поки ноги тримають і руки підіймаються їх робити. І щоб, порівнюючи своє життя із ними, ми могли задуматися, чи настільки все у нас тяжко і погано, і чи не дарма ми вішаємо носа і опускаємо руки, якщо такі люди продовжують жити і радіти.
Насправді, сам я, знаючи про величезні економічні проблеми держави і області, занепад в медицині і байдужість чиновників при владі, вирушаючи до пансіонату, чекав зустріти якийсь заклад по типу занедбаної лікарні, із металевими ліжками, злими тітками і казенним запахом безнадії. Втім, реальність дещо скоригувала мене.
